Вечером зібралися всі разом в команді сотні. В дійсності це була вже ніч. Були четарі Дон і Ґольдфрухт, хорунжий Глявачек, був чура Боровича, Орищук. Використав тишину на фронті конюший Стонавський. Він приїхав верхом. Коня припняв до дерева, трохи подалеко за позицією. Чорна сучка лишилася стерегти свого невідступного білавого товариша, а „вуйко“ Стонавський пішов до „каюти“ Боровича. Прийшов чура Ґольдфрухта, Зіденштуль. Це був здоровий, кріпкий і високий німецький кольоніст з Радехівщини. Він приніс зі собою два велитенські наплечники і доволі великий куферок та кинув їх у кутику землянки. Якраз його „пан“, четар Ґольдфрухт відїздив разом з ним на відпустку і по дорозі поступили оба, аби розпрощатися зі старшинами.
В невеликій землянці було доволі глітно. На столику, коло вікна, стояла невеличка нафтова лямпа, коло неї фляшка руму, три отворені пушки з консервою, бохонець чорного, комісьного хліба і полеві кубки, що мали служити за чарки.
Четар Ґольдфрухт їхав на відпустку. Треба було його гідно попрощати. Був добрим товаришем, відважним вояком. З людьми обходився дуже гарно і тому всі його любили. А хто там може знати, чи за два тижні, коли він поверне з відпустки, ще всі будуть жити? Доля на війні така непевна…
Розрадуваний Ґольдфрухт говорив:
— Знаєте, пане доручнику, я зателєґрафував до жінки, що приїду. Позавтра рано більш як певно буду вже у Відні. Вона напевно буде мене очікувати із
