— Це може бути ріжно. Як убє вояка в битві то не гріх, але як убє безборонного чоловіка, то це вже гріх. От якби так вояк взяв, тай забив маленьку дитинку. То цеж страшний гріх, непростимий — вияснював Ватаманюк.
— Слухайте! Я скакати в гречку, чи це для вояка гріх? — спитав молоденький Кониш.
— Це не гріх. Дивіться, пан цуґсфірер Лагодяк знаються на побожних книжках, в них завжди щось читають. Там все написано, а вони як зайдуть до села, то перші зараз шурнуть між жінки. Якби це був гріх, вониб так не робили. А видно, що так вичитали, що воякові то можна — говорить Ватаманюк.
— Но, но дайте-но ви спокій. Не витирайте мною своїх писків. Краще копайте, аби можна було сховатися перед світлом; а то зачали мудрувати, — вже розлютився цуґсфірер Лягодяк, що прислухувався цілій розмові.
І вояки стихли та зачали копати.
Почали тріскати над головами шрапнелі, горохом посипалися стрільна скорострілів.
Припали бідні вояки до землі, начеб хотіли війти до неї. І заніміли.
Так цілу ніч.
Вже зачинало добре сіріти, як перемучені і невиспані накинули лопати на плечі і повільним кроком пішли там, де мали мати дах над головою. Було вже цілком рано, коли прийшли до своїх хат. Вже повставали навіть старшинські чури і чистили для своїх панів річі. З коминів гуляшканонів садив чорний дим. Там кипіла кава. Сніданок був готовий. Коло нього порався товстелезний сотенний кухар, що мабуть ніколи не мився. Його висмаруваний однострій аж вилискувався в перших проміннях сходячого сонця.
Перед сніданком пішли вояки помитися, аби потім по сніданні прилягти хоч на хвилинку спати, та протягнути свої зболілі кістки.
Ще не вспіли навіть добре примкнути очей, ще навіть не мали часу прибратися до них величезні блощиці, а вже забігали вартові і закликали на збірку.
