Та вернім до вояків, що вийшли копати запасні позиції. Там ще нічого не зроблено. Тільки попередної ночі витрасувано лінію других закопів. Тут передня стіна, а тут задна, тут одна траверза, а тут друга, а там рів, яким вояки будуть утікати, як їх ворог натисне. Все те треба викопати. В темряві ледве видно трасу.
Стали вояки і почали копати може і для себе захист, а може свою могилу. Чиж на війні можна знати, що кого чекає? Для кого гріб копаєш? Ще не вспіли всадити першої лопати в святу землю, аж тут знов — гульк і рефлєктор обілляв їх своїм білим, ярким світлом. Вояки станули непорушно. Такий був наказ від команди дивізії, що як засвітить рефлєктор, вояки мають станути і не ворухнутися. Тоді, мовляв ворог їх не побачить. Помалесеньки пересунулося світло направо, потім завернуло, пішло наліво, так начеб хтось рахував вояків. Потім світло знов завернуло направо, посувалося ще помаліше.
— А засвітилиб йому свічки в головах пала… — зачав Федь Бучма і не закінчив, бо перервав йому Василь Ватаманюк.
— Дайте спокій, Іване, не грішіть. Хто знає, коли чоловіка здибає нещастя і прийдеться гріх нести на другий світ.
— Вояк гріху не має. Кажуть, що за ті всі терпіння на війні йому відпишуть всі гріхи на тім світі — говорить Бучма. — І які гріхи може мати бідний вояк. Як може согрішити?
— А от хоч би то не гріх коли вояк вкраде камратові останній кавалок хліба — говорив Ватаманюк.
— Ну, це то певно, що гріх але в нас ніхто не краде — сказав перший.
— Або як вояк обрабує бідну вдовицю — вияснював дальше Ватаманюк.
— Ну і це непростимий гріх. Але тут в закопах нема жадної вдовиці і нема кого рабувати. Як можна согрішити. Кажуть, що вояк навіть не грішить, як убє другого чоловіка — міркував Бучма.
