Повставали вояки, зібралися і попідносили свій тягар. Та тільки вони зійшлися і мали рушати до закопів, аж тут гульк і ворог знов несподівано завернув світло рефлєктора на дорогу, в те саме місце, в самі лиця вояків. Світло знов безперестанку і помалесеньки посувалося за малою громадкою вояків. Знов засвистіло щось у воздухах, знов почали лопати шрапнелі, а то і гримати ґранати.
І так аж до самих окопів.
Якось прийшли вони до перших закопів, а тут вже присікся до них фельдфебель, мадяр, із фронтової сотні:
— Бассама — теремтете! Чому так пізно? Нам вже давно телєфоновано, що ви вийшли. А вас нема і нема. Перед полевий суд всіх вас віддати. Всіх вистріляти. Бассама кутя. Рушай з кільчастим дротом і кіллям перед закопи. Але швидко! Там вже від двох годин чекає сотня саперів. Вони не мають матеріялу і не мають що робити.
Не штука вилізти з закопу і піти до дротяних засіків або й дальше воякові, що стоїть в позиції. Він нераз і в день собі вийде і проходжується перед позицією. Як по городі. Він до цього вже звик. Що хвилини чує, як там по тій стороні відзивається „пік-пак, пік-пак“. То ворожі кріси стріляють. То не наші. Бо наші то тільки „так-так-так“. Ось і ворожі кулі свищуть коло вуха. Таки от так близесенько, попри саме вухо, „пів-пів-пів“. Здається зачепить за вухо. Як оси. Роєм. На фронті до цього вояк звик. На нього це не робить ніякого вражіння.
Але нехай виведуть його з позиції. Тільки на кілька днів. Нехай переведуть його на короткий час до запасу, де кулі роєм не літають і він зараз від цього відвикає. Як тільки свисне перша кулька, так швиденько зігне голову, що фронтовий вояк засміється і спитає:
— Дядьку! Чого ви так головою махаєте як той кінь, що літом на пасовиську муху гонить?
Ще такий смаркач посміється зі старого.
