і української мови; це мало бути по російськи. Обвинувачені сказали, що все зрозуміли, хоч це була неправда. Такої мови здається ніхто не міг зрозуміти.
Почалися зізнання підсудних. Вони боронились в цей спосіб, що мають по тій стороні фронту свої родини. Вони хотіли перекрастися до рідні. Там булоби їм ліпше чим тут, бо їх рідня богата, має великі господарства, а тут мусять тинятися по чужих. Так як це подано в обвинуваченню, вони свідкові-бабці ніколи не говорили.
Покликали свідка. Була це старенька бабуся-селянка, літ може вісімдесяти, без зубів, страшна і сама перестрашена. Робила вражіння відьми-чарівниці.
Сотник-суддя поручив Боровичеві, аби він задавав їй докладно означені питання і аби вона тільки на ті питання відповідала. Той представив, що краще візвати бабку, аби вона сама все розповіла без питання. Суддя згодився.
Свідок оповів все так, як обвинувачені боронилися.
Покликали як свідка четаря Жабика і той зізнав, що бабка подала перед ним так, як списано в протоколах доходжень і в обвинуваченні.
— Я старшина. Моя старшинська честь не позволить мені говорити неправди — закінчив четар.
Суд рішив сконфронтувати обох свідків. Четар Жабик поставив бабці питання:
— Чи ви зізнали мені, що обвинувачені вибиралися на той бік?
— Так, паноньку, так — відповіла бабка по білоруськи.
— Чи ви зізнали переді мною, що підсудні хотіли дістатися до російської команди?
— Так, паноньку, так — дала відповідь бабка.
— Чи вони казали вам, що тут зле, що тут нема що їсти, а там ліпше.
— Так, паноньку, так — знов відповіла бабка.
— Чи вони казали вам, що хочуть про це все донести до російської команди?
— Так, паноньку, так — зізнавала дальше бабка.
