— Бачиш, у нас в корпусі взагалі здається нема переводчика до російської мови. Ти вмієш по українськи і по польськи, то і перевід піде тобі дуже легко — відповів сміючися Прінчіч і дав Боровичеві акти.
Борович зачитався. Справа йшла про злочин шпигунства. Обвинуваченими були три селяни. Двох білорусинів і один поляк. Їм закидували, що вони захвалювали відносини по тій стороні фронту, що хотіли туди перебратися через боєву лінію і донести російським командуванням, що по цій стороні фронту дуже лихі відносини, що населення і військо голодують, що все дуже невдоволене і т.и. Обвинувачення опиралося виключно на зізнаннях якоїсь сільської, старенької бабки. Перед нею вони всі три звірилися. Доходження вів молоденький четар полевої жандармерії, мадяр Жабик.
Всім трьом обвинуваченим грозила кара смерти.
В часі вечері зголосився командант дванадцятої сотні, з тогож самого полку загального ополчення, Сильвестер Банах-Прислопський. Його визначено оборонцем для всіх трьох обвинувачених. Борович і Прислопський жили з собою дуже добре, просто любилися. Оба були веселі, безжурні. Любили часами добре забавитися. В полку їх шанували як найліпших фронтових старшин.
В старшинській харчівні вони стрінули знайомого сотника Германа. Звиталися як давні добрі знайомі і всі три разом сіли до стола.
— Маєте дуже прикру задачу — говорив Герман. — Наш командант дивізії, ґенерал Надь, захорів просто на манію шпигунства. Він дуже лютився, що в його дивізії за цей злочин ще нікого не повісили. Дивіться, який він нині веселий. Саме прикликав до себе четаря Жабика і щось з ним говорить. То його любимець. Жабик, правда, дуже пристійний хлопець, але дуже небезпечний. Ґенерал тішиться, що вкінці удалося поставити аж трьох людей перед полевий суд і що завтра для відстрашення буде можна їх повісити. Він всюди вітрить шпигунство. Вже все приготоване до тої операції. Він ні одного не помилує. Затвердить присуд
