Від команди дивізії прийшов рано телєфонічний наказ, аби Борович на другий день, о девятій годині перед полуднем, станув перед полевим судом як переводчик до російської мови.
— Ще чого не стало! По російськи і слова не розумію. Що я там буду робити — говорив він.
— Приказ є приказом. Маєш їхати і переводити — сказав командант куріня.
Борович не хотів аж надто компромітуватися. Він вибрався до Баранович того самого дня зполудня, аби в команді дивізії і полевім суді докладно розвідатися, про що йде справа, аби потім на суді було легше зорієнтуватися і аби в цей спосіб облегшити собі завдання.
Акт справи був у майора ґенерального штабу, Прінчіча, що мав при розправі виступати як знавець військових справ. Прінчіч — це була дуже гарна людина. Він радо повитав Боровича і дав йому акти до прочитання.
— Хоч, властиво, я не повинен цього робити. Пощо переводчикові познайомлюватися з актами? — спитав він.
— Знаєте, пане майоре, я так само можу бути переводчиком до японської або турецької мови як до російської. Я по російськи зовсім не умію. Хочу прочитати акти, аби завтра легше визнатися в справі — виправдувався Борович.
