і Кшіка. З обох потоками ллявся піт. Чоботи і штани були заляпані свіжим болотом.
— До чорта! Ні навіть щура, ні миші не було — кричав Бірек. — І це має бути той преславний пустар Білої Вежі. Ми тут заїхали найменше пятнадцять кільометрів, а потім пішли яких пять дальших і ні хвоста не бачили. Вертаймо домів. Я вже голоден.
Заховстали коні і рушили в дорогу. Попереду йшов провідник і вів товариство. Вже сонце добре було зійшло з полудня, а він ще вів і не міг вийти з ліса. Вкінці приступив до Боровича і сказав:
— Прошу пана, я зблудив з дороги. Не можу знайти виходу. Як не потрапимо на добрий слід, то тут можна буде блукати цілими тижнями. Біла Вежа довга і широка. Вона тягнеться десь, кажуть, аж до моря.
Борович сказав про це товариству. Бірек вхопив за револьвер і несамовито закричав:
— Поставте його тут під березу. Я його зараз розстріляю. То московський шпіон — провокатор. Він з розмислом нас тут завів, аби ми не могли вийти, аби нас погубити!
— Пане полковнику! Він-жеж нічого не винен. З дороги може збитися кожний — говорив Борович.
— Я був тут вже давно — виправдувався провідник. — Ще малим хлопцем, перед двадцяти літами переселився я на Кавказ і вернув щойно в часі війни. Давніше я знав тут кожну деревину, кожний корчик і аж нині побачив, що тут все змінилося. Панове, даруйте мені життя. Ви шукали провідника і я хотів вам прислужитися. Не хочу вашої заплати, тільки пустіть мене домів.
— Ага, тепер хочеш домів. Хочеш утікати, а нас тут лишити самих. Коли ми маємо тут згинути, то згинеш і ти з нами. Привязати його зараз до воза, аби не утік — кричав Бірек.
Тепер прийшла черга на Боровича. Він витягнув карту і бусолю, зорієнтувався, зліз з воза і сказав, що сам виведе всіх з пустара. Він пішов на полудне з ма-
