Не вірили старі люди.
Вони казали:
— Доки жиє та панує наш старенький цісар, — війни не буде. Його шанують всі королі в світі і ніхто не захоче з ним воювати.
Не вірили старі люди у війну, а вона прийшла.
До останньої хвилини говорили й писали, що Серб перепросить цісаря, що погодяться і буде спокій. Аж тут нараз в самісінькі жнива прийшла мобілізація.
І кидав селянин серп коло недожатої пшениці, брав на руки дитинку, тулив її до грудей та голосив зі сльозами в очах:
— Ах, дитинко моя, чи застану я тебе, як поверну з тої війни? Хто буде тобою опікуватися, як мене не стане?
Прощав свою жінку небогу, прощав хату, кланяючись перед прадідними образами, прощав коровицю і малі конята. Прощав і ніби благословив рідні поля.
— Бувай здорова нивонько рідна.
А жінки стояли на воротах з заложеними руками і з горя непритомними очима дивилися кудись у безвісти. Нещастя прийшло так ненадійно, що не було навіть часу заплакати.
Громада випроваджувала гурт мобілізованих. Панотець благословив їх на далеку, незнану дорогу. Односельчани виводили їх аж до границі села і розставалися.
Як вернули жінки до хати, як глянули на дрібні діточки, як почули порожнечу в хаті, то гірко заридали:
