сових коней в Винниках. Як там було — про це ніхто нічого певного не знав, досить що Стонавський знайшовся в сотні Боровича як простий ополченець. Злі язики говорили, що в кінськім запасі в Винниках пропало за богато коней. Що коні пропали, то не було би ще нічого злого, але важне було те, що пропадало за богато і що через це була познака. Зачалося слідство. Між іншими засуджено також Стонавського і здеґрадовано до звичайного, простого ополченця. Кару мав відбути аж по демобілізації.
Сам Стонавський говорив, що він не хотів бути вахмайстром, що йому ліпше бути простим і що сам добровільно „зложив шаржу“. Так говорив Стонавський, а так говорили вояки, в чому-ж була правда, нехай собі читач сам розбере.
Стонавський був вже сивавий, здоровий, кремезний селянин. Як їхав на коні, здавалося, що і кінь і їздець зі собою зрослися, В сотні називали його „вуйком“. Борович вибрав собі його на конюшого.
— Я Степан, мій чура Степан, то нехай ще і конюший буде Степан — сказав Борович і Стонавський став конюшим.
Борович не їздив ніколи на коні. Завжди йшов піхотою. Казав, що робить це тому, аби давати добрий приклад своїм воякам, а вояки знов казали:
— Пан поручник ідуть пішки, аби трохи зі сала спасти, бо дуже „запасьоні“.
Сивий кінь Боровича поступав завсіди безпосередно за сотнею. Добре йому жилося, бо не носив на собі нікого, тільки добре заїдав. „Вуйко“ не жалував для нього дещо й потягнути. Отак на право або на ліво.
Чура, Степан Онищук, хотів приподобатися свойому командантові і коли сотня переходила через Івангород, він „постарався“ о велику, червону подушку, без пошевки. Тяжко було нести подушку на плечах серед вояцтва, та ще до того таку червону. Кінь ішов дармо. „Вуйко“ врадив разом з чурою: привязати подушкуку на сідло. Так сталося. Від тепер на білім коні красувалася велика червона подушка.