Сторінка:Шухевич С. Гіркий то сміх (1930).djvu/62

Цю сторінку схвалено

Значило, що Івангород вже впав напевно. Навіть ні один вояк зі сотні Боровича не потребував іти до наступу. Про долю Іваногорода рішили німецькі війська, що на півночі були перейшли Вислу і зайшли Івангород з півночі і зі сходу.

Того самого дня впала також Варшава.

Засумували російські війська, розлютився полковник Бірек, завзятий москвофіл, заликували командування армій центральних держав, утішилися вояки:

— Добре, що не треба іти до штурму.

II

По заняттю Івангорода пішов полк дальше. Переходячи через кріпость оглядали вояки порозбивані бетонові верки. Маґазини зі збіжжям ще горіли. Ріжні команданти давали ради, як погасити вогонь і урятувати збіжжя. Ради були радами, а за рятунок ніхто не брався і збіжжя горіло. На широкім майдані, коло казармів, лежали рядочком поуставлювані дула від якихсь старезних важких гармат; стояли стирти упорядкованої гарматної муніції, ще не приспособленої до ужитку, а також вже давно перестарілої. Зрештою кріпость була винищена зі всякото матеріялу.

По дорозі на схід всі села були евакуовані. Не можна було в селі найти якогонебудь навіть старика. Військо йшло через полосу заражену холєрою. Та це воякам нічого не вадило; всі були щеплені. Зате місцеве населення, що втікало перед наступаючою армією, складало по дорозі гекатомби жертв. Неперерваним рядом по обох боках дороги тягнулися могилки. В них були поховані ті утікачі, що падали по дорозі. На кожній могилці був малий деревляний хрестик. Вояки йшли наче по однім, великім, довгім кладовищі.

В часі походу познайомлювалися близше сотні і старшини між собою. Вояки зі сотні Боровича зжилися зі собою і полюбилися. За те просто погорджували трьома прочими сотнями свого куріня і своїм власним командантом куріня, підполковником Біреком.