Чим дальше посувався півкурінь, чим довше ішла сотня, тим більше зживалися люди зі собою. Ставали правдивими „камратіма“. Але веселости в сотні не було. Не так як серед частин зложених з самих молоденьких хлопців. Тут кожний мав на серцю якусь журбу, щось його гнітило, щось його неначе до землі придавлювало.
Якось в поході сказав Борович:
— Ануко, панове ляндштурмісці![1] Заспівайте щось!
Перших вісім місяців він служив серед самих молоденьких хлопів. З їх уст просто не сходили співи, жарти, а лиця їх майже ніколи не викривлював смуток. Хіба дуже рідко.
Тут ніхто з вояків не хотів навіть співати.
— Абож ми на весілю, або ми попилися, або ми молоді хлопці, аби співати — говорив хтось там під носом.
Та вирвався на чоло сотні цуґсфірер Чарнецький. Ні молодий ні старий. В цивілю був залізничим підурядовцем. Він затягнув захриплим голосом:
Там в горах Карпатах, там військо іде,
Там наш пан оберляйтнант компанію веде.
Там пташки щебечуть злегенька, ухахаха,
А голос сопілки там чути що дня.
Ніхто не потягнув за ним.
— Та чому не співаєте? — кричав Чарнецький.
— Легенько вам говорити, пане цуґсфірер, але нам не до співу. Ви парубок, мали коханку і тепер раді, що її покинули. А ми що? Полишали діти не знати на яке. Де нам до співу. Там вже відбили Львів, відбили наш край — а нас тут тримають. Якби так післали нас там, то розумілиби, за що битися. За свою хату, за свій край, за свою Україну. Я тут за що, за кого? — говорив простий вояк Юрко Бугай, що не умів ні читати ні писати.
Так тоді говорив старий ополченець і так тоді говорили всі вони.
- ↑ З німецького, по нашому: ополченці.
