перші сотні позанимали місця близько входу. Поручник Борович завів своїх людей аж на кінець поля вправ. Це зробив він не без причини. Виходив з такого заложення. Перші сотні буде ґенерал переглядати дуже уважно і точно, бо буде ще свіжий, але коли прийде до послідної і найдальшої, тоді буде вже перемучений і перегляд піде скоро, бо ґенерал певно буде спішитися до своєї команди.
В тому місці, де Борович станув зі своїми вояками, були викопані стрілецькі рови, якраз для одної сотні. Рови не були разом, але трохи порозкидувані.
Вже було літо. Полудневе сонце сердечно припікало. Вояки охляли. Аби не мучити людей, Борович наказав сотні обсадити порожні стрілецькі рови і вправляти в прицілі, стрілянні і мірянні віддалі. Звичайна маркірація. Три инші сотні виконували головно томлячі вправи парадного маршу, зворотів тощо.
Старшини сотні Боровича зібралися коло нього і забавлялися балачкою. Вправи з вояками мали аж до приходу ґенерала вести самі підстаршини. Кожному воякові подано ціль, до якої мав міряти і провірено кроками віддаль, аби вояк знав, як має відповісти, коли ґенерал спитає про віддаль. Кожний вояк за десять мінут знав, що буде відповідати ґенералові.
Сонце сильно пекло. Пополудне — це якраз така пора дня, коли людині мимохіть клеяться повіки до сну. Особливо, коли пригріє сонце. Тоді вже тяжко себе опанувати. Тоді ніяка сила не здержить вояка від сну, особливо коли він приляже до землі.
Вояки лежали в стрілецьких ровах непорущно. Кожний знав, що має сказати на запит ґенерала. Спершу вони ніби ціляли. Дедальше почали їх повіки ставати все тящими. Якось незвичайно важко було їх піднімати вгору. Вкінці сон переміг вояків і все вояцтво сотні Боровича заснуло твердим, солодким сном праведних.
Борович враз зі своїми старшинами сидів осторонь. Вони забалакалися на добре. Здорове хропіння вояків вправді доходило до їх ушей, але вони не будили їх. Чекали аж від входу затрублять сиґнал, що ґенерал приїхав.
