цуґсфірер[1] Лагодяк, свояк якогось висшого духовника і мабуть тому його прозивали „біскупом“. Був жидок з Будапешту, Берковіч, що в цивілю був дамським кравцем. Це були важніші особи з сотні, з котрими читачеві нераз прийдеться стрінути.
Старшини просто милосердилися над тими підстаркуватими вояками і не робили з ними ніяких тяжких вправ.
На забаві в війну скоро проминув час одного місяця і поручник Борович опинився зі своєю похідною сотнею у Пйотркові, в Польськім Королівстві.
Був це час, коли командування армій осередних держав вело велику офензиву на т. зв. російськім фронті. Як спілі яблока падали в руки обєднаних армій одно місто за другим. Армії швидко посувалися вперед. Говорили про недалекий штурм на Івангород і Варшаву. На тім відтинку вправді стояли німецькі армейські групи, але до них був приділений семигородський корпус ґенерала Кевеша, котрого напрямна йшла якраз на Івангород.
В Пйотркові зібрано більше число похідних сотень і курінів. Вони мали перед головним наступом поповнити фронтові формації і їх скріпити. В тому місті підготовлювано похідні частини до майбутньої боротьби, до штурму Івангорода. А вояки малювали цей штурм в своїй уяві в не дуже рожевих красках.
Загальна опінія вояків зачислювала Івангород до найсильніших кріпостей світа. Вони розказували собі просто неправдоподібні річі про його страхіття, про великі бетонові верки,[2] про важкі гармати, що були сховані під землею, а тільки, коли мали віддати стріл, елєктрична сила несподівано видвигала їх на поверхню землі і по стрілі зараз знову ховала їх під землю. Оповідали про таке сильне світло рефлєкторів, що
