На приказ старшини, що мав командувати екзекуцією, два вояки вхопили паніматку попід руки і відвели на попівство. Вона, зломана, не потрафила сказати ні слова більше. Гіркі сльози річкою поплили по її лиці. Сивіюче волосся розсипалося по раменах і вона мовчки дала себе провадити. Так обоє розпрощалися.
Сумно, сумно глядів панотець за своєю старенькою дружиною.
По хвилині звернувся до Павлушка і сказав:
— Видите, реєнтий, то все через ваше лінивство. Кілько разів я вже вас ганьбив за вашу лінь, а ви до смерти лишилися однакові. Що вам булоби пошкодило піти два кроки дальше, до команди бриґади і запитати, так як я вам казав. Ні! Вам не хотілося і тепер нас трьох за пусте і марне мусить тратити життя. Не булоб жалю, колиби було хоч за що; а то і плюнути не варто. Коли ви не знали, куди треба іти, треба було мені сказати. Я бувби сам пішов.
Павлушко спустив голову, стояв зрезиґнований і мовчав. Він також кидав жінку небогу і немалу громадку діточок. Мулькевич дрожав на цілому тілі і повторював:
— За що, за що?
Надїхав на спіненім коні висланий хлопець. Він сказав, що по дорозі дігнав жандарма. Просив його, аби вернувся, бо від цього залежить життя трьох людей, але той відповів, що не верне, бо мусить іти дальше. Він ще сказав, що його не обходить, коли повішають трьох зрадників. Буде їх менше на світі.
Всіх зморозило. Прийшла та страшна хвилина коли трьох людей мало стратити, найневинніше в світі, життя. Страшно глядіти як убивають невинних людей.
Бриґада, якої команда стояла в селі, походила з Стирії і в часі мира була стаціонована в Ґрацу. Власне коли надїхав післанець зі сумною вісткою, переходив коло майбутнього місця страчення, приділений до команди бриґади сотник, Берґер. Він задержався, аби розпитати, про що йде. Йому розповіли.
