Небосклін був чистенький. Ні одної, найменшої, хмариночки не було на ньому. З цього було аж надто ясно, що це не гуркіт громів, але рев гармат доходив зі сходу з недалекого вже фронту.
Аж тепер на старости літ переконався, що навіть тим високим властям неможна було вірити. І вони говорили неправду.
О. Борович засмутився. Та не гризла його власна доля. Він болів над тим, що лишав самітними свою паніматку і доньку. Єдиний син пішов на війну з Українськими Січовими Стрільцями. Дочка з двоїми своїми дітьми зїхала до нього знад границі, бо тут далеко від кордону чула себе безпечнішою. Тепер мав він лишити їх всіх беззахисних. Його повішають. На його місце прийде наслідник і серед війни всі ті найдорозші йому особи викине просто на вулицю.
Не про себе думав під цю хвилину о. Борович.
І сльоза покотилася по його старечому лиці.
А час визначений майором летів стрілою. Коли чекається на потяг, або на когось, що має прийти до нас, коли чекається серед нормальних відносин, тоді час довжиться в безконечність, хвилини стають роком. Колиж чоловік знає, що має визначену коротесеньку часинку життя, коли він бачить той гарний світ, коли він хотівби на ньому ще як найдовше пожити, хотівби побути зі звоїми найдорозшими, тоді час летить стрілою і засуджений на смерть навіть не оглянеться, коли проминула призначена ще для нього хвилина часу. Час це великий збиточник.
Прибігла старенька паніматка і кинулася на груди свого мужа. Вона в своїх задушевних мріях і в своїх тихих розмовах, коли довгими, зимовими вечерами самітні сиділи в своїй кімнаті, навіть ніколи не подумала про можливість, що так будуть обоє розставатися на віки.
Вона сказала, що не покине його до послідної хвилини і коли його вішають, то нехай вже і її повішають разом. Разом чесно жили ціле життя, нехай тепер обоє разом приймуть незаслужену соромну кару.
