Майор віддалився. О. Борович повів кругом очима. Ціла площа була забита парохіянами. Переважали жінки. Мущини пішли на війну. Всі були святочно поприбирані, бо було дуже велике свято. Неодна жінка вибиралася на відпуст до Львова, аби там помолитися за свого чоловіка, що пішов на „цісарську службу“. Вони всі мали перестрашені лиця. Ахкали. Дехто тихесенько схлипував, бо любили свого старенького пароха. Були такі дні нераз давніше, що парохіяни трохи посварилися зі своїм панотцем, але тепер, коли вибухла війна, коли перед всіми станула марево смерти, голоду і інших великих нещасть, вони всі погодилися і полюбилися, як одна велика сімя.
До о. Боровича підійшов начальник громади, зняв шапку і з великою пошаною поцілував його в руку. О. Борович коротенько розповів йому свою пригоду і просив, аби він казав відшукати і привести жандарма. Начальник посадив зараз на коня якогось сімнацятьлітнього хлопчину і післав його навздогін.
А о. Борович з Павлушком і Мулькевичем стояли під вербами, на яких мали через пів години повиснути. Його вразили слова майора, що російська армія вже так недалеко. Він вправді чув вчера у Львові від знайомих і від свого сина, що на фронті не добре, але ніколи не думав, що аж так лихо. Зрештою він свято вірив у всі слова ґенерального штабу, так само, як свято вірив у всі слова і письма цісаря і міністрів і інших центральних властей. Вихований в дусі великого льоялізму, цей просто святий чоловік, якому ніхто не міг закинути неправди, не міг зрозуміти, аби офіціяльні звіти верховної команди були брехливі.
А тимчасом дійсність засвідчувала, що так воно було. Як на долоні було видно зпід верби гостинець, що веде зі Золочева до Львова. Ним їхали неперерваним шнуром вози таборів австрійської армії. Попри них другим таким самим рядом їхали і йшли таки піхотою селяни, жиди, інтеліґенти. Якби на фронті було не так дуже зле, то не йшлоби тих нещасливих тільки богато. А від сторони Красного гуділо, як колиб наближувалася страшна буря. Та це не могла бути буря.
