Нині Успеніє Богородиці.
Отець Євген Борович, кремезний, шістьдесятьсемилітній мущина. Його поважний і енерґійний вигляд відбиває від звичайного окружения. Як щодня так і нині він встав раненько, відмовив поранні молитви і якраз прибирався до голення. Це був до деякої міри святочний момент. Служниця подавала до голярки теплу воду, о. Борович сідав в пантальонах і сорочці перед зеркалом, обгортав широчезні і здорові груди та шию рушником, розроблював мило і голився.
Якраз, коли сьогодні о. Борович підготовлявся до голення, увійшов до кімнати вже добре підстаркуватий дяк, Андрух Павлушко. О. Борович не долюблював свого дяка. Мав до цього одну причину більше, як всі інші парохи. Бо звичайно парохи не терплять своїх дяків. Павлушко залюбки потягав з флящини. Ба, що гірше. Злі язики говорили, що він часами в дуже торжественні свята, любив брати зі собою на церковні хори флящину з горілкою і там від часу до часу потягав серед найбільше святочних хвиль. Горілка викликала в нім помітні наслідки. Чим менше було горілки у флящині, тим більше старий Павлушко захрипав і тим частіше кліпав очима, так що наприкінці відправи звичайно був вже зовсім захриплий а очі блимали без перестанку.
— Слава Ісусу Христу — сказав Павлушко. — Прошу єґомосця, чи нині вільно дзвонити на Службу Божу?
Павлушко стояв за о. Боровичем, але цей хоч відвернений до нього плечима, побачив в зеркалі, яке
