площу, через Гетманську вулицю поїхав — аж пірнув в сумерках Ягайлонської вулиці.
Поволи, з повагою. Кожний крок немов обчислений.
На заднім сидженні сидів праворуч високий, гарний мущина, в чорнім капелюсі з широкими крисами. Він цілий був убраний в чорне священиче убрання. Велика, вже сивава борода закривала його груди. Коло нього сидів ліворуч молодий священик, мабуть монах.
Оба вони сиділи спокійно, без найменшої трівоги, поважно, з достоїнством.
— Таж це митрополит, ґраф Шептицький — крикнув хтось зпоміж публики.
— Так, це він. Дивіться який він спокійний — докинув інший.
— Коли він такий спокійний, так помалесеньки вертає домів, то все добре. Все неправда. Нема чого боятися. Таж йому грозить від москалів найбільша небезпека — зауважив інший.
Серед публики пішов гомін, що митрополит, ґраф Шептицький, ще у місті, що спокійний вернув до митрополичої палати і публика почала заспокоюватися. Поява митрополита поділала на публику так успокоюючо, як лік на хоре тіло.
Без ріжниці віри і народности.
Вулиці успокоїлися. Всі душевно перемучені розходилися помало домів. Перебули один день страшних вражінь.
Кілько ще гірших мали перебути в майбутності.
Тої самої ночі відїхав Борович стрийським потягом на полудне, де дістав нове призначення.
В переповненім потязі панувала трівога. Говорили, що москалі заняли вже Бібрку і що швидко посувалися на захід. Всі боялися, що між Наварією і Пустомитами нападуть на потяг. Ніхто не знав, як має заховатися, коли зачнуть стріляти до вагонів.
Дійсно в околиці Наварії і Пустомитів потяг звільнив біг. Ледви посувався. Всі почали молитися. Кож-
