— Та дивіться, люди добрі. Та цеж звізда. Вона стоїть на місці, так як вчера стояла — переконував недовірок.
— Нехай вам буде, що стоїть, а я виджу, що помалесеньки посувається — закінчив перший вже недобрий.
Вся публика звернула свої очі на світло. Одні виділи, що воно посувається, а другі, що стоїть на місці.
В коли так громадяни столичного міста слідили зірку що день-в-день присвічувала над містом, молоденькі львівські „батярики“ шнирили по їх кишенях і забирали, що попало.
А коні, вози, вояки дальше в страшнім переполосі, наче божевільні, гнали на захід.
Вулицею від команди корпуса надїхав самохід. В нім сиділо кількох старшин. Самохід посувався дуже помалесеньки. Один із старшин стояв в самоході і кричав до публики:
— Не бійтеся. Все дуже добре. Ситуація на фронті знаменита. Наші хоробрі війська ідуть побідоносним походом вперід. Читайте найновіше воєнне звідомлення, що зараз появиться. Це був фальшивий, а може злобний алярм.
Але публика не слухала старшини. Вже перестала вірити звідомленням і запевненнням ґенерального штабу.
Паніка росла. Люди просто відходили від ума. Пані тулилися до своїх мужів і поплакували.
Нараз з гори, Сикстуською вулицею, надїхав якийсь елєґантний повіз. Він був запряжений парою гарних коней, що крок за кроком помаленьки ступали з гори. Найменшого поспіху, найменшого переляку не зраджували ані коні, ані убраний на чорно візник, ні ті, що їхали в повозці. Так помалесеньки зїхав повіз аж до вулиці Карла Людвика. Тут візник завернув направо і так само помалесеньки, нога за ногою поїхав на Галицьку площу, потім на Бернардинській площі попри команду корпуса завернув і знов через Галицьку
