рога на границях держави, а тут нараз появився ворог на рогатках самого міста. Все стануло мов вкопане. Дехто з жінок почав схлипувати.
А коні, вози, вояки в шаленім розгоні гнали дальше вулицею Карла Людвика; аби скорше, аби дальше.
Загуркотіли ролєти по склепах. Купці скоро гасили світло і запускали занавіси. Замикали свої льокалі, бо боялися погромів. Це ще прибільшувало тривогу.
Знайшлися вже і такі, що знали причину всього. Московські передні стежі перекралися через кривчицький ліс аж до самої личаківської рогатки і заняли її. За стежами мала іти сама армія і небавом зачне бомбардувати місто.
Дехто з публики почав утікати до дому. Інші стояли і думали та радилися, що робити. Кожному здавалося, що от-от засвистить ворожа ґраната або шрапнеля і трафить як не ціла, то хоч кавалочком в нього. Конечно якраз у нього. Ворог тільки до нього ціляє.
Якийсь гурток звернув свої очі на небослін. А цей був темний, спокійний, густо засіяний зірками. Як щодня. Як в часі мира, так само в часі війни.
— Видите от той вогник. Його ніколи на небосклоні не було. Це московський літак або бальон, — сказав хтось. Він летить, аби кидати на місто бомби.
— То не бальон, ані літак, тільки звичайна зірка. Глядіть, вона не порушається — сказав другий.
— Не говоріть нісенітниць. Я щодня вечером дивлюся на зорі і ніколи того світла не бачив. Це певно ворожий бальон. Дивіться, як те світло помалесеньки посувається направо — говорив перший.
— Ага, правда, почувається — почулося декілька голосів з публики.
— Не мавби що ліпшого робити москаль і освітлювати свої бальони. Пощо йому в бальоні світла. Хіба на те, аби легше його поцілити — сперечався перший.
— Мусить мати в ночі світло, бо читає на мапі — боронився перший.
