Розпрощалися і розійшлися.
На довго… Зполудня місто трохи утихомирилося.
Під вечір вийшов Борович за личаківську рогатку аби придивитися, чи не надійдуть евакуовані і утікачі. Та нікого не було. Гостинець був майже пустий.
Як вертав до міста, вразило його те, що на даху кожного, навіть найменшого будиночка, де приміщувалися шпитальні відділи, були повиставлювані на високих жердках великі, білі прапори Червоного Хреста. Тих прапорів було тільки богато і їх порозвішували наче з розмислом, в такий спосіб, щоби кожному зараз впадали у вічі. Це не було звичайне зазначення будинку. На це вистарчало виставити прапори над входом від вулиці. Це було щось інше. Щось дуже непевне, дуже підозріле.
— Певно для ворожих літаків, аби згори добре могли бачити і не кидали бомб на шпиталі — подумав Борович.
Вже було добре стемнілося. Вже позасвічувано по вулицях газові ліхтарні. Мешканці Львова за дня сиділи по домах, бо день був дуже горячий. Тепер все громадно вилягло на вулицю Карла Людвика. Вешталися на право і ліво. Заживали холодного повітря, розпитували про події на фронті, приставали і підслухували, що інші говорили між собою. Декотрі при світлі газової ліхтарні оглядали ординарні паперові двокоронівки, що тільки що опустили друкарську машину. Від часу до часу серединою вулиці від жовківської рогатки до команди корпуса гнали самоходи. В них їхали припорошені старшини під охороною вояків, що шторцом держали між ногами кріси з насадженими штиками.
Не було вже кінних дорожок, бо і коні і їх власники пішли до війська. Не їздили приватні самоходи, бо їх зареквірували команди.
Тільки в маленьких ручних візках возили перекупки овочі і крикливо захвалювали свій товар. Перед одним зі склепів задержувалися товпи цікавих. Там ви-
