кнені“ щось від двох місяців. Поручник Борович пішов „сваритися“ до команданта полку, що його людей упосліджувано при уділюванні відпусток. Вояки з західних країв були вже по кілька разів дома, а дехто з його людей був ще тільки по разу, а один навіть не був ще ні разу, тому що край був занятий через ворога.
І цим разом удалося йому щось виторгувати. З його сотні мало піти на відпустку два рази стільки вояків, що з кождої иншої сотні. Звіром дивилися на нього другі сотенні команданти, головно чехи. Але він не робив собі багато з того. Його тішило це як дитину, що міг справити радість своїм людям.
Як перший між „урльопниками“ був записаний Гриць Чинило. Про нього тямили всі. Колиб навіть ніхто інший не мав був поїхати домів, аби зробити йому місце, то і на це булиб всі камраті радо згодилися. Так його шанували, так йому співчували, так любилися між собою. Краще рідних братів.
А Гриць Чинило підголився чистенько, підкрутив русявого вуса, документно витовк всі воші і ходив якось скорше і дуже легесенько. Усміхався до всього; і до того проклятого кріса, що своїм ременем без перестанку вїдався в його рамя, і до їдунки, і до наплечника. Все було йому миле, все було для нього дороге. Все до нього сміялося.
Декотрі, що веселіщі, вояки вже почали собі з Гриця кепкувати. Вже не треба було панькатися з камратом.
— Слухайте, пане Чинило! А як ви прийдете до хати і довідаєтеся, що ваша Ганна заходила собі з хлопцями, або може навіть з козаками, то що тоді зробите з тою червоною хустиною? Чей до коханки її не понесете, бо коханки не маєте? — кепкував собі чура Степан Орищук.
— Моя жінка не така. Вона побожна і в таке собі не заходить — відтинався Гриць.
— Стидайся Степане! Як можна таке говорити про чесну невісту — поучував цуґсфірер Лагодняк. Він учився на дяка і був споріднений з якимсь високим церковним достойником. Уважав своїм обовязком
