— То ви Берковіч вже її читали? — спитав Борович.
— Певно, що читав. Яж її перший взяв, то мав право перший прочитати. На те я зголосився на команданта стежі, аби першим прочитати. Але читайте самі. Файна відповідь. Варто було іти — говорив Берковіч. Його очі злобно сміялися.
Борович розгорнув папір. Всі старшини згуртувалися коло нього і пильно гляділи на листа:
Борович читав:
|
„Ти дурна ляндштурмо! Ти нам про нашого царя не говори. Він нам ні… (непарляментарне слово) не стоїть. От ліпше ти, дурна ляндштурмо, набери сама розуму, та зроби зі своїм царем, так як ми зробили з нашим. Долой з ним. А коли його скинете, тоді всі переходіть до нас. Аж тоді буде мир. „У вас голод і нужда, а в нас всього доволі: і борошна і білого хліба і сала і сахару. „А своїх ґенералів не слухайте. Ми своїх також не слухаємо, хоч наші мудріші були. Не такі дураки, як ваші. „Ми з вами так довго не будемо миритися, як довго ви ще вірите в царів. „Така вам наша відповідь, дурна ляндштурмо. „Солдати такогото піхотного полка“. |
Відповідь була писана великими буквами, невправною рукою. Зразу можна було бачити, що писав її не старшина, але хтось із вояків.
— То парадне, то прекрасне. Особливо ті слова „ти дурна ляндштурмо“. Це мені дуже подобається. Це просто досконале — сміявся Др. Фішер.
— Пііі, пі-пі, пііі — пищав телєфон.
— Ну і щож, вже вкінці припленталася ваша стежа? — питав полковий адютант.
— Слухай, Камінський! Вам дуже легко при зелених столиках, особливо при бріджу, скоро ходити на патрулі. Це війна. Це не площа вправ. Нехай хто з високих командантів вибереться раз на стежу, а тоді побачимо, як довго треба буде на нього чекати. Зда-
