— Ну, а якби навіть була правда, то що ви на те все кажете? — питав дальше Борович.
— Добре зробили московські солдати. Так йому й треба було. Тепер вже певно буде мир, бо не буде царя, що хотів війни — відповів фрайтер Стратійчук.
— Говоріть що хочете, але я в це не вірю. Чи ми маємо досить муніції, бо я мушу зараз здати звіт до полкової команди — спитав Борович, хоч сам добре знав, що муніції є доволі і що не тих людей, тільки фельдфебля Крамера треба про це питати.
— Є досить. Вистарчить для нас — знехотя сказав цуґсфірер Лагодяк.
— Так я більше не маю що з вами говорити. А своїм товаришам скажіть, що в сотні ніхто їм цукру не краде — закінчив Борович і вояки розійшлися.
Поручник Борович пішов зараз до телєфону і викликав команду полку.
— Слухай, Камінський, подаю до відома полкової команди, що в четвертій сотні муніції доволі, доповнення не треба.
— Не може бути? Це дивне! — сказав полковий адютант, четар Камінський.
Пізно ніччю прийшов до Боровича хорунжий Колодницький і сказав:
— Пане поручнику, всі сотенні команди нашого полку зголошували, що муніції доволі і доповнення не треба і що такі звіти могли переслати ще рано.
Значить, що все вояцтво ще рано знало про російську революцію. Знало далеко ранше, як всі старшини, знало далеко скорше, як всі висші і низші команди. Якою дорогою дійшла та відомість, про це зараз довідаємося.
Фронт просто занімів. Ані з одної ані з другої сторони не падав ні один стріл. По обох позиціях вояки ходили зовсім безпечно, як в часі мира. В день вилазили із закопів, прокидували в передпіллю не-
