Щось наче обірвалося в душі… Так стало глухо, так стало сумно на серці, як колиб поховали найдорозшу дитину…
Цеж пішли наші діти. Пішли на кріваве весілля. Пішли на муки, пішли на каліцтво, пішли на смерть…
Ой не таке весілля ладили вам тато тай мама…
|
|
Та за кого це все? За того, що їх дотепер і знати не хотів…
|
|
— Слухайте! Воно не добре буде — сказав директор Бородієвич вечером в ресторані при великій склянці пільзненського пива.
— Що не добре буде? — спитав товстий як чвертник пива, Горак, що саме докінчував доїдати здоровенного розбратля з цибулею і також забирався до великого „пільзнера“.
— Я з війною — сказав Бородієвич.
— Чому малоб бути зле? Виж бачили, як нині ішло наше військо в поле. Таке гарне — відповів Горак.
— Ет! Але то, що той полковник впав разом з конем, це не добре ворожить. Цеж був перший полк, що виходив зі Львова на фронт і якраз йому мусів трапитися такий випадок — сказав Бородієвич.
— Забобони, забобони і ще раз забобони — негодував Горак. — Ви так як стара баба.
— Говоріть собі, що хочете, але я таки вірю в те, що ця пригода не добре ворожить. Почекайте трохи, а переконаєтеся.
— Дайте спокій. Не говоріть такого. Ще хто почує і вас приарештують за те, що сієте неспокій і зневіру. Тепер поробилося богато ревних патріотів. Підслухують і доносять на право і ліво — говорив Горак.
— Нині знов привели цілі маси наших селян, студентів, учителів, священиків — докинув старий Грабовський, що до тепер не мішався до розмови.
— Всіх ведуть покованих, як не знать яких злочинців — докинув хтось.
