Минула гостра зима. Запахло весною. Але цього року вона якось не хотіла приходити. Хоч вже пізно було, не пригрівало тепленьке сонце. Не мали до чого вигріватися вояки. Сніг не хотів топитися. Зимний північний вітер переганяв по небесах порозривані темні хмари, а вони сипали по землі то снігом, то дрібними білими крупами. Не справдилося пророцтво старих вояків. Вони говорили, що по гострій зимі наступає ранна і тепла весна. Не справдилося, як богато воєнних пророцтв.
Вже була пізна година вечером. Запищав телєфон і Боровича завізвали, аби негайно явився в полковій команді.
Дорога була дуже болотниста, а до команди полка було якого півтора кільометра. По дорозі натрапив він на інших сотенних командантів, що чалапкали по розмоклій і розмішеній глині. Їх всіх також завізвано до полкової команди. Ішов і новий курінний командант, майор Манцоні, італієць з роду.
— Щось дуже важного і наглого мають нам сказати — говорив Манцоні.
— Я не догадуєтеся, що? — спитав Др. Фішер.
— Не маю найменшого поняття — відповів перший.
Всі зібралися в адютантурі, куди по хвилині увійшов командант полка. Він поздоровив всіх і почав говорити:
