Зима далася таки добре в знаки. Так допекла воякам в закопах, що вони цим разом хотіли як найшвидше вийти до запасної позиції. Замножилася була страшна насікома, можна було пригорщами згортати. Хотіли вже раз піти до купальні обмити грішне тіло, позбутися бруду і нужди, що їх немилосердно гризла. Хотіли вже раз мати правдиву воду із студні, бо тут в закопах набирали до їдунок і котелків снігу, розгрівали його над вогнем і пили ту воду або варили на ній каву.
Дуже врадувалося вояцтво, як вкінці прийшов той час, що воно відійшло до запасу. Там вони вже із землянок не виходили, хіба тоді, коли мусіли. Цілий час сиділи при вогні і грілися. Робіт не було майже ніяких. Копати нових позицій не було можна, бо земля замерзла більш чим на метер. Доносити муніції також не було треба, бо її було доволі в закопах. Перший раз вояцтво в запасі добре відпочивало. Вилежувалося, висиплялося коло ватри так, як пан Біг приказав. По господарськи.
Якось раз зайшов до Боровича фельдфебель Крамер.
— Пане поручнику. Люди нарікають, що дістають замало цукру. Кажуть, що пайки щораз менші. Вони жаліються, що їх хтось обкрадає і в першу чергу обвинувачують мене.
— Чи весь цукор розділюється проміж людей, чи може маєте підозріння, що хтось частину забирає собі? — спитав Борович.
— Рішучо ні. Цеж просто неможливе. При кожнім побиранню харчів аж до їх розділу між вояків є двох відпоручників від вояцтва. Вони дуже строго все провірюють. Про змову не може бути також мови, бо що дня їдуть інші вояки як відпоручники — говорив Крамер.
— А чи цукру дійсно замало? — спитав Борович.
— Так рішучо замало. І не можна знати, де і хто його підбирає — відповів Крамер.
— Накажіть збірку цілої сотні. Всі вояки мають станути в однім ряді — наказав Борович.
