Зима з 1916-го на 1917-ий рік була дуже люта. Особливо допекла вона воякам в другій половині січня і першій половині лютня. Через чотири тижні майже без перерви держав твердий мороз, що доходив до тридцятишести ступнів Цельзія. Вояки не стояли довше на стійках як пів години. Кожний старався не виставляти з землянки навіть свого носа. Колиж хто і виходив, то обгортався в коц, бо старий і ріденький військовй плащ рішучо не вистарчав. З димарів землянок цілими днями і ночами садив дим білими клубами, що сріблилися в соняшних лучах. Вони давали знаменитий приціл для ворожої артилєрії. Щодня падали ґранати побіч землянок, та і цим разом вояцтво мало щастя. Ґранати майже не вибухали. Зрештою їх падало дуже небагато. Були відомості, що ворогові брак муніції, що вистріляв її в літі в часі офензиви. На диво ні одна ґраната не поцілила в жадну землянку. Не знать чому вояцтво назвало ворожі ґранати „дурними кирилами“. Як тільки стрільно засвистіло у повітрю, говорили вояки:
— Тю, тю! Вже летить дурний кирило!
Від часу до часу перепадував сніг. Він був такий густий, що в однім менті засипував закопи, злучні рови. Великим валом укладався на гребені бойниці і нищив достріл. Вояки без перестанку змітували його віничками з гребеня. Дуже важка була робота, коли приходилося викидати сніг із закопів і злучних ровів. Він падав в часі морозу і був сипкий, так що вояк не вспів ще його викинути, як вже сніг розсипався з маленької полевої лопатки.
