переходив коло неї командант і занюхав, що зі стирти дуже смерділо. Вів казав, аби вояк виліз на гору подивитися, що сталося. Приложили до стирти драбину, поліз бідолаха вояк на саму гору і як станув на хребті стирти, запався і пірнув в капусту. Заки головки розкинено — вояк вже був удусився. А в стирті вся капуста вже була загнила. Була тільки чорна смердяча мазюка. Вона так смерділа, що на двірці не можна було і хвилини устояти. Знаєте, як смердить зігнила капуста.
— Але качани остали? — спитав фрайтер Стратійчук. — Їх пошаткують нам на „цюшпайз.[1]
— Літом казали збирати по полю конюшину. Потім те сушили і тепер ту сушену конюшину будуть нам давати на „цюшпайз“ — сказав цуґсфірер Лагодяк.
— Ой тож то ми на тій цісарській службі довоювалися, довоювалися. В животі гуде, якби ціла ляндштурма йшла до штурму і „гура“ кричала. А як зі себе випустиш, то таке ріденьке гей вода, а так далеко як видно, а таке тоненьке гей нитка — бідкався Гриць Колодій.
— Не журися; якось воно буде. От, чекай мине зима, прийде весна, а як тільки зазеленіє, як випустять нас на конюшину пастися, то будеш брикати як лошак. То не то що сушена. От тоді ти підфутруєшся — сказав фрайтер Стратійчук.
— Ой будуть мати доктори роботи, роботи, як ляндштурма поздуваємся на зеленій конюшині. Не знати, чи хоч мають трокарі — сказав чура Степан Орищук.
— Слухай Степане. Там тепер такий голод, ще дівчата за пів комісняка цілу ніч кохаються — додав Гардабура.
— То я вже від нині зачинаю шпарувати і складати комісняка, аби на цілу відпустку вистарчили — відповів Орищук.
- ↑ Ярина додана до мяса.