віруванню, що ані ґраната ані шрапнеля ніколи в те саме місце другий раз не впаде.
Страшне сонце закотилося за їх плечима десь далеко за гори. Настав сумерк, а по нім прийшла прекрасна, зоряна ніч.
Нині під вечір ворог припинив на хвилину свої піхотні наступи, хоч його артилєрія била по позиціях, розривала молоденьке, біле, людське тіло, несла смерть, рани, муки, зойки, плач.
Від сходу зі всіх сторін блискали дула ворожих гармат. Від часу до часу підносилися ракети й освітлювали передпілля. Десь здалека на заді пустив ясну струю світла рефлєктор. Воно помалесеньки пересувалося по передпіллю й по ворожих позиціях. Треба було стежити, щоби ворог в темряві не підсунувся до боєвої лінії.
Та нараз від сходу почало щораз то більше гудіти. Одна за одною стали перебігати по небосклоні лискавки. Наближалася туча.
— Господи! Буде вода. Коби хоч нас не оминула! — зітхали вояки в окопах, хоч не мали до чого ловити води, бо їх їдунки в часі битви пропали.
Туча наближалася все більше та більше. Вже густі хмари заслонили зірки над позиціями. Настала страшна темінь. Ворог бив дальше без милосердя по окопах. Ракети без перерви вистрілювали вгору. По передпіллю перебігало яскраве світло рефлєктора. В тій темряві міг ворог дуже легко підсунутися.
Нараз люнув дощ. Та це не був дощ. Неначе великий водопад летів згори на землю. Це не були струї, але ріки води. Ракети вистрілювали вже без перестанку, та в їх світлі нічого більше не можна було перед собою побачити. Була тільки одна велика рівна ясніюча стіна води.
Громи били в землю один коло одного так густо, що вже не чути було поодиноких грохотів. У повітрю трівожно гуділо.
