Забули, небораки Яким і Іван, що в передпіллю була ще стежа з першої сотні. Було заповіджено, що вона буде вертати до закопів коло полевої сторожі четвертої сотні. Не знали, бідолахи, що стежа ще не вернула. Якраз тепер підходила вона до їх ведети, коли Іван вийшов в передпілля і приловила його.
— Ах, до москаля тобі захотілося. Ходи з нами, ми тобі покажемо, як втікати до ворога — говорив якийсь молоденький голос по німецьки.
— Ось як попався бідний Іван — майже заридав Яким. — Згине ні за цапову душу. Шкода камрата. Ліпшої людини в цілій сотні нема. А все через ту любов до дітей.
Станув Іван Окріп перед полевим судом. Суд щось шварґотів по німецьки і по мадярськи. Щось заговорив коротесенько по німецьки установлений з уряду оборонець. От так, аби збутися. Зрештою Іван того не розумів.
Казали вставати, казали сідати. Він все те робив наче непритомний.
Йому було вже все одно. Не дістався до своїх дітей, до своєї рідної хати. Тепер нехай діється Божа воля.
Присудили на кару смерти через розстріл.
Ґенерал Надь був радий з вироку. Вже кільканадцять вояків перебігло до москалів. Хотів відстрашити других, що ще не втікали. Попався бідний Іван.
Ще вечером перед вироком вийшов острий приказ, що розстріл відбудеться в запаснім становиську. До тої церемонії мали станути всі запасні частини, а фронтові висилали по кілька відпоручників. Вони мали про все розповісти по частинах і сіяти між камратами жах.
Прийшов з припілля маленький відділ полевої мадярської жандармерії. Вони мали виконати присуд. Ті нелюди тішилися, що будуть розстрілювати людину.
Зібралися старшини. Приїхав сам ґенерал.
Привели бідного Івана.
