А Іванові так жаль зробилося від тої похвали його дитини, що він таки не витримав і на вулиці розплакався…
Прокинувся Іван із своєї важкої задуми і побачив, що сльози струмочком спливали йому по опаленім і зморщками пооранім лиці.
— Ні, не видержу, не видержу — говорив він до себе таки на голос і вийшов на свіже повітря.
Була зоряна ніч. Місяця не було, але від світла зоряного неба можна було добре бачити.
На ведеті стояли Іван і Яким.
Яким дивився в передпілля, чи не наближується ворожа стежа.
Дуже то приємно стояти так на ведеті в теплу, літну ніч. Кругом тишина. Не чути ні найменшого шелесту. Навіть маленька мишка не перебіжить. Гармати заснули. Кріси і скоростріли відпочивають. Часами десь там направо засвітить світляна ракета і погасне. Тоді робиться ще темніше. Вояк вдивляється в темне передпілля. І нараз бачить, що перед ним виростають якісь темні тіні. Вони порушаються, то наближаються до себе, то віддаляються. Вони ростуть, ростуть. — Це ворог — думає вояк і вже хоче вхопити кріс і стрілити „на трівогу“, але протирає собі очі і бачить, що це не ворог, що це маленькі корчики ялівцю, що ростуть перед ведетою. Вони, такі малесенькі, виросли в його перетомлених очах до людської величини. Вони стоять спокійно, бо найменший вітерець ними не ворушить, а йому здавалося, що вони підходили до нього. Він бачив їх щодня зі закопів, він знає їх. Він знає кожний корчик краще, як свою подерту кишеню.
— Ігій — подумав Яким. — Щастя, що я не стрілив. Булаби біда.
І Іван дивився в передпілля, але його очі нічого не бачили, його уха нічого не чули. Він стояв тілом
