Вояки в закопах жили парами. Не знаю, яку це мало причину. Можливо було це й тому, що кожний з них привик когось любити, кимсь турбуватися, над кимсь запопадатися. Це ставало просто потребою його душі. Тут не було ані жінки, ані дітей, ані давнього щирого товариша з молодецьких літ, тому зживалися, вояки по двох і жили зі собою густо-часто навіть ліпше, як муж зі жоною.
Іван Окріп і Яким Огоновський з четвертої чети це була може найбільш нерозлучна пара. Оба вже грубо немолоді. Вже мали по сорок літ з горою. Жадні два вояки в сотні так не любилися, як ці два. Ішов Іван на ведети, мусів з ним бути Яким, ішов Яким на стежу, мусів з ним бути Іван. Оба разом, один коло одного машерували в одній парі, оба разом сідали до їдження, оба спали на одній причі таки один біля одного. Накривалися одними коцами. Вертали бувало оба над ранком з полевої сторожі або зі стежі, то Яким клався на причі і за хвилину чути було в землянці протяжне:
— Фі, фі.
Це був знак, що Яким вже спав.
Камрати говорили:
— Вже їде льокомотива.
А тим часом Іван набирав до кітлика води або зимою снігу, грів над вогнем, сидів і куняючи думав важкі думи. Коли вода в кітлику перекипіла, тоді всипував до окропу консерву кави і накривав кітлик.
