Життя на фронті почало плисти одноманітно і просто нудно. Чотири тижні в закопах, а опісля дві неділі в запасі. Вояки тягалися з місця на місце, наче цигани.
Команда дивізії без перестанку щось придумувала, якби тільки на те, аби вояк мав причину нарікати. Зразу наказано, що бойниці в закопах мають бути криті. Дашок над бойницею мав хоронити людей перед ворожими шрапнелевими кульками. Тягали вояки бальки, будували ті криті бойниці, аж вибудували їх на цілій лінії. Як тільки вже все було готове, тоді прийшов наказ, щоби дашки негайно повикидати. Вони стали нараз для вояків дуже небезпечними, бо, мовляв, як ударить ґраната і знищить те накриття, тоді воно може привалити вояка і його убити, а рештки з дашка затамують рух в закопах.
Кинулися вояки і за два дні зруйнували це, над чим працювали два місяці. Легше зруйнувати, як вибудувати.
Тепер наказали команди дивізій будувати визірні спершу так звані мінімальні, бо вони давали малу ціль ворожому стрільцеві. Мучилися люди, будували визірні. Приходили ріжні команданти, клали до тих дір кріси і пробували, чи вояк з кожної визірні опановує своїм зором ціле передпілля:
— Тут зле це, а там недобре те. Треба перебудувати.
І перебудовували вояки.
Були вже ті мінімальні визірні готові, коли нараз прийшов наказ, що вони всі до нічого, що через них
