в глибині сиділа якась стара бабка і на дротах робила панчоху, а там дальше якийсь старушок розчитувався в часописі. Більш ні живої душі. По доріжках лежали клапті паперу і скірки з помаранч та всяке инше сміття. Ще вчера було тут так весело. З веселости залишилися тільки ті відпадки, які полишила тут вчерашня молодь. Тепер не було навіть кому того позамітати. Вся прислуга пішла до війська. Заховалися кудись навіть жовни, що давніше перелітали по галуззях дерев і висвистували до розкоханих і розбавлених хлопців і дівчат. Навіть громадки горобців, що збирали по доріжках окрушинки з булок і прецлів, здавалося, не цвірінькали так живо і весело як давніше. Були якісь поважні.
Сум і туга залягли міський город.
Боровичеві мимоволі зробилося жалко за тою незнайомою, а добре знаною молодю, що була тут ще вчера. Він прискорив ходу і війшов в місто.
Там рух змагався все дуще і дуще. Серединою вулиць ішли гурти людей, що їх мобілізація покликала під оружжа. Були між ними старші господарі, яким вже починав сивіти волос. Були і молоденькі хлопці; здавалося, що тільки вирвалися зпід маминої груди. Їм ще навіть не засівався вус. Старші ішли з повагою. Молоді були безжурні. На їхніх лицях малювалася невинна добра усмішка. Вони не співали знаної рекруцької пісні „Бувай ми здорова ти дівчино мила“, що бувало лунала по вулицях Львова, як тільки рекрути рокували до війська.
Юрби плили до своїх касарень.
На площі перед арсеналом, біля костела оо. Домініканів, збиралися чим раз більші маси змобілізованих. Вони сиділи на своїх маленьких деревляних куферочках і чекали заїдаючи те, що кожний приніс з дому. З деким прийшли жінки. Вони посідали коло своїх чоловіків, поскладали руки на колінах і тихо вели свої послідні прощальні розмови.
Військовий заряд не підготовив добре мобілізації. Для змобілізованих не було харчів і ті, що не принесли зі собою нічого з дому, тепер перемучені
