Дорога тревала доволі довго. Тоді ще не було безпосереднього залізничого получения на Берестє й Сокаль до Львова. Тим шляхом ще не ходили потяги. Треба було їхати довкруги на Барановичі, Берестє, Варшаву, Краків до Львова. Дорога мучила „урльопників“, але вони не зважали на те. Сиділи на своїх малих куферочках по коридорах переповнених ваґонів і дрімали або протягалися і випростовували зболілі кости.
Між ними був також поручник Борович. Його також гнала цікавість.
Та не мале розчарування його стрінуло. Залізничий двірець стояв у Львові на своїм давнім місці. В нім були повибивані майже всі шибки. Всюди був бруд не до описання. По торах на пероні лежали купи гною. В почекальнях товпилися маси обдертого і нечистого вояцтва. Була вже пізна ніч. Елєктричні трамваї не ходили, а на двірці не чекав ні один візник. Борович пустився до міста піхотою. Разом з чурою несли свої клунки. На непозамітаних вулицях було повнісенько болота, бо тут ще не був вхопив мороз. Службу по вулицях робили баварські ополченці. Крутилися густі стежі і що хвилини придержували Боровича і його чуру та домагалися документів.
— Прокляті маркіранти із запілля — проклинав Борович — навіть не дадуть чоловікові з фронту доїхати до хати.
В готелю дверник довго церемонився. Казав, що нема ні одної вільної кімнати, ані одного вільного ліжка. Не хотів навіть відчинити входової брами до готелю. Вкінці здорове „куку в руку“ отворило всі входи і виходи. Виявилося, що вільних кімнат було кілька, але найважнішою річю було вкупитися в ласки дверника.
На другий день перед полуднем чура полагодив свої орудки у Львові і зполудня пішов до села, де мешкали родичі Боровича, аби їх упередити про приїзд сина і аби вислали по нього коні. Борович лишився ще в місті. Хотів побачити знайомих, розпитати дещо і розглянутися.
