ний тонесенькою верствою землі. Землянка хоронила тільки перед стужею.
Чорна пітьма, що запанувала в землянці, мимоволі впливала неприємно на присутніх. Орищук витягнув зпід свого берлога мішок на пісок, з яких в закопах роблено захорони, розпоров його і заслонив вікно, аби здержати струю повітря. Потім засвітили світло. — Трах, тарах, тарах, тарах, тарах, тарах — гримнуло кілька разів коло самої землянки.
— Це вже валить сальвами — сказав Дон.
— Він так справляє прощання панові четареві. Стріляє на віват — жартував собі Орищук.
А Стонавський не привик до боєвого гармідеру. Він схилювався за кожний раз, коли тільки зазичали у воздухах ґранати.
— Вуйку, а ви кому так кланяєтеся? Як чуєте, що ґраната летить, то не кланяйтеся їй. То вже запізно. Вона вже давно перелетіла. Тої, що вас має трафити, ви не почуєте ніколи. Вона прилетить і аж потім заскиглить — поучував Орищук.
— Я так не перед ґранатою. Що мені там ґраната. Маю в лівій нозі „роматизм“. Дуже мене ломить. Мабуть не буде погоди — виправдувався Стонавський.
— Тррах — гепнуло десь вже трохи дальше.
— Вже перекладає вогонь — сказав Дон.
— Трах — гепнуло ще дальше.
— Перекладає на наше ліве крило. Слухай, Глявачек, іди до своєї чети. Там тепер бють. Треба бути на місці. Я там зараз також прийду — сказаз Борович.
Главачек розпрощався з Ґольдфрухтом, натягнув шапку і не конче охотно вийшов.
— Треба буде і нам рушати — сказав Ґольдфрухт до Зіденштуля.
— Я піду також з вами. Не хочу бути в тім проклятім декунку. Маю семеро дітей — сказав Стонавський.
— Вибачайте. Я вас попрощаю і вийду. Мушу бути в закопах і вияснити, звідки ворог стріляє. Ви
