а „шампаном” заливав ся
— буцїм на винї ся знає!
поки врештї не зблював ся.
Коли-ж прийшли знов вибори,
не зважав Хрунь на докори
а боку люду та громади —
знов стежкою пішов зради,
знов на пана віддав глас.
Його тягло до ковбас,
а кухоннії запахи,
наче пірєм попід пахи
так Микиту скоботали,
супокою не давали.
Тож хоч Хрунь і обіцяв ся,
як тиснув весь люд на нього,
і на Бога присягав ся,
що дасть голос лиш на свого —
то однак перед гижками
він не видержав нї хвилї,
тїлом серцем і кишками
біг за ними дві, три милї…
хоч понюхать, хоч лизнути,
хоч би хвильку при них бути!…
Але бачуть добрі люди,
