Я власне говорю в термінах національних: національна політика української нації вимагає, щоб була влада української нації, влада більшости, цебто, в нас практично влада селянсько-робітничо-інтеліґенських мас.
І от ця влада сама в собі мусить бути зорґанізована на строго демократичних основах, щоб принцип народоправства був справді здійснений. Не оліґархія партійних вершків, не отаманщина провідників, а власне народоправство, здійснене в межах 30 міліонового колективу.
Розуміється, що усунення моменту „загальности“ з системи виборчого права означає не якийсь принцип, а тактичну доцільність, подиктовану часом і обставинами. Коли українська республика з українським змістом буде фактом, коли українські маси стануть політично-активними, тоді вони можуть і загальне додати до своєї чотирочленової виборчої формули, не боячись, що освічені пануючі чужинецькі кляси розтопчуть їх свободу, бо тих кляс і не буде в дійсносте.
Я казав вище про „ідеальну“ форму української влади на сей час, коли б її українська нація творила цілком вільно, а через те, що цілковита воля існує тільки в ідеалі, то в тягу біжучого життя у процесі боротьби будуть потрібні певні компроміси. Наприклад: коли на українській землі окупація, то ми всі будемо боротись за те, щоб узяти хоч частину влади в свої руки, а тому для нас у тій боротьбі буде дуже корисний і принцип загального виборчого права: здійснення його у практиці означає зріст наших національних прав. Коли б мене спитали: а пішли б ви в Установчі Збори, коли б їх тепер скликали на основі загального права? Я на це скажу: не тільки пішов би, а навіть аґітував би за їх, бо при теперішньому безправстві українського народу це означало би збільшення його прав.
Одначе, щоб збільшити право української трудової нації, я б далі змагав до позбавлення політичних прав для панів поміщиків і капіталістів із метою, щоб визволити українських селян і робітників од визиску, себто, з метою збільшення відпорної сили української трудової нації. Таку соціяльну політику, опріч звичайних клясових мотивів, диктували б мені мотиви національні. Таку політику в сю історичну добу диктують нам об'єктивні обставини: структурний характер українського народу й його становище як пригнобленої нації.
Таке моє становище в цій справі диктують мені міркування дійсного патріотизму, дійсного демократизму, дійсного соціялізму.
Хто патріот, — мусить стати на цю позицію, хто демократ, — таксамо, хто соціяліст, — таксамо! Всякі викрутаси, „ідеольоґії“, „принципи“, коли вони не ведуть просто й ясно до дійсного захисту прав українського народу, — непатріотичні, ненаціональні, недемократичні, несоціялістичні.
Цим самим, сподіваюсь, я вже відповів і на друге питання: кого єднати в політичний український фронт. Але я ще хотів би порушити деякі боки цього питання. Кого єднати? В. Винниченко на це каже: всіх, опріч московствующих комуністів, монархістів і „петлюрівців“. Щодо
