українським змістом. Це ціле історичне завдання! Для сповнення його треба праці кількох поколінь.
Отже, коли ми хочемо єднати українські сили, то повинні насамперед усвідомити собі цю велич нашого національного завдання. Це завдання мусить пляномірно виконувати вся нація.
З попереднього мого викладу ясно, що, маючи перед собою певний суспільний склад нації, ми повинні собі усвідомити й залізно-льоґічно установити базу такого єднання, котре не було б суспільним дивоглядом, не суперечило б законам суспільної механіки, щоб єднання було просто можливе.
Ця база — трудові кляси, якими своєю природою є селянство, робітництво і звязана з ними інтеліґенція.
Трудові кляси — значить, не всі кляси з погляду „нормального“ суспільства. Наша нація не має в собі „всіх“ кляс. Представники нетрудових кляс у нас фактично складаються з кількох одиниць, але порожнє місце відсутніх кляс ідеольоґічно заступає частина нашої інтеліґенції (буржуазно-демократична, або поміщицько-монархічна).
Отже — який фронт потрібний?
Праві елєменти вимагають, щоб усі єдналися на правій програмі. Буржуазна інтеліґенція вимагає, щоб усі єдналися на її програмі. Більш або менш ясно при тім виставляється бажання зіґнорувати або звести до нулі соціялістичну інтеліґенцію й переняти на себе „представництво“ селянства як махового колеса всього українського руху, очевидячки, без наміру респектувати суспільні й політичні інтереси селянства. Щодо робітництва, то спекулювати на його клясовій несвідомости праві й буржуазні елєменти не важаться, сподіваючись, що інтеліґенція, яка кермує робітництвом, матиме досить „державного розуму“, щоб підтримувати „національний“ фронт і науково вірити в далекість соціяльної революції.
Таким чином, можна сказати, що праві елєменти вимагають всеєдиного фронту, в котрий вони бажають включити всю трудову демократію, як реальну боєву суспільно-політичну силу, як єдину основу суспільства, подавляючу більшість нації. В цім ясно видно політичну й суспільну мету правих елєментів: трудові кляси, вся трудова демократія мусить стати не під команду українських пануючих кляс (яких немає), а тієї інеліґенції, що заступає порожнє клясове місце (заняте, зрештою, чужонаціональними пануючими клясами!).
Соціольоґічно це аномалія: клясове панування здійснюють тільки фактично пануючі кляси, а не фікції. На Україні панують буржуазія, поміщицтво й купецтво з Москалів, Поляків, Жидів і ин. Закликаючи трудову демократію до всеєдиного фронту, наша реакційна й буржуазна інтеліґенція кличе селян, робітників і трудову інтеліґенцію фактично на клясове співробітництво з чужонаціональними пануючими на Україні клясами, цебто, з погляду дійсних національних інтересів ця акція є національним зрадництвом, антипатріотичною справою.
