так щедро давали гроші на ці школи, а лише допомогали тим, що відрізували грунт під будинок школи, іноді давали одноразову субвенцію на будівлю, а учителів утримувала Дирекція Нар. Освіти. Темною стороною шкільництва на Кубані було те, що школа не вміщала всіх бажаючих вчителів, і якість школи розвинювалась за рахунок кількости. До 1905 р. середні та вищепочаткові школи існували лише по містах: Катеринодар, Армавир, Майкоп, Темрюк, Анапа та інші, і як виїмок вищ.-початк. школа була в станиці. Та і то було таких шкіл мало, навчались в них діти багачів, міщан, інтеліґенції і рідко козачі, або іногородні зі станиць. Для казачої старшини та „чиновників“ існували дві школи (учні були військові стипендіяти): Дівочий Інститут та Реальна Ґімназія для хлопців, роскішно уряджені; а козак своїх дітей для продовження освіти міг віддати лише до фельшарської школи, сільсько-господарської низчої та учительської семінарії. Щоб вступити в ці школи, треба було скласти конкурсний іспит; в семінарію, наприклад, на 20 вакансій, приїздило 120–130 кандидатів.
Після 1905 р. населення Кубані стало засновувати вищепочаткові і середні школи по станицях, а російський уряд гальмував прагнення козака до більшої освіти. Так ст. Пашківська (7 верстов від Катеринодара, зєднана з ним трамваєм) після декілька років упертого домагання, що коштувало і сил і гроший, відкрила на свої кошти ґімназію, і щиро хтіла цим похвалитись царю, піславші йому телєграму, але Микола II відповів: „козаку ліпше мати низчу сільсько-господарську школу“.
