Цю сторінку схвалено
Ст. Моор.
О, якби це була рука мого Карла!.. Але він лежить далеко у тісній домівці, він спить залізним сном, він не почує голосу моєї жалоби… Лихо мені! Умерти в обіймах чужинця… Нема сина, що міг би закрити мені очі.
Розб. Моор (страшно схвильований).
Тепер воно мусить статись… тепер! (До розбійників). Залиште мене самого… Проте… хіба ж я можу знову подарувати йому сина? Я не можу знов подарувати йому сина… Ні! Я цього не зроблю!
Ст. Моор.
Як, друже? Що ти там шепочеш?
Розб. Моор.
Твій син… так, старий чоловіче… (Заникуючись). Твій син… навіки пропав…
Ст. Моор.
Навіки?
322