вах абсолютизму могло його зробити лише бунтарем, бо абсолютистське суспільство — неприродне суспільство. Отже, Франц Моор і Шпігельберг — тирани, кожний для своєї користі і на свій, так би мовити, смак: вони хижаки й насильники — а Карл Моор — бунтар.
Подивимось у чому ж конкретно виявляється його бунтарство і як він до нього приходить. Прибічник „ідеалізування“ дійсності, Шіллер іще в передмові пояснює, що Карла „самий гріх приваблює тільки тому, що гріх може бути величним, вимагає сили, породжує небезпеку“.
Карлові важко жити в сучасній йому Німеччині: він мріє про долю Олександра Македонського, про героїв Плутарха. Але сучасна йому Німеччина не може породити героїв: вони „живуть тепер у гімназіях, і їхнє безсмертя школярі марають у зошитах“, а Карлам залишаються лише буршикозні вихватки (дія І, сц. 2).
Коли Карл Моор, зовсім готовий покаятись у цих вихватках, чекає на листа від батька — інтрига Франца губить його надії на якесь виправлення, на повернення до родини. „Тиран“ Франц робить його відщепенцем, „тиран“ Шпігельберг одразу використовує безпорадний стан і настрій Карла Моора, щоб затягти його в „розбійники“. Це він, Шпігельберг, підбурює своєю вогненною промовою (дія I, сц. 2) дезорієнтовану бюргерську молодь на такий крок: адже Роллер хотів „надряпати журнала або альманаха, чи писати рецензії“, Грімм збирався зайнятись теологією, Рацман медициною. Але Карл Моор і Шпігельберг по-різному дивляться на діяльність, яка лежить перед ними. Шпігельберг керується осо-
