|
„Кант заспокоївся на самій лише „добрій волі“, навіть якщо вона лишиться безрезультатною, і переніс здійснення цієї доброї волі, гармонію між нею і потребами та потягами індивідів у потойбічний світ“. (Маркс и Энгельс, соч., т. IV, ст. 174). |
Такою ж утечею від сучасності у „потойбічність“ були й вірші Шіллера про античність; та сама античність, яка давала героїчну тематику художникам французької революції, у Шіллера перетворилася на ствердження вічної й непорушної „краси“, як незмінного критерія у пізнаванні світа письменником. З такими настроями зустрів Шіллер — уже не „штюрмер“, а Шіллер-кантіанець, Шіллер-екстраординарний професор з історії при Ієнському університеті, — велику французьку революцію. Він з обуренням відмовився від звання громадянина французької республіки, він у міщанській ідилії „Дзвін“ плямує французький революційний народ контрреволюційними наклепами на терор.
Широко відомо, що з 1794 р., ставши фактично придворним поетом ваймарського герцога, Шіллер починає кількарічне співробітництво з великим письменником висхідної буржуазії В. Гете; буржуазне літературознавство завжди намагалось розглядати їх стосунки як своєрідне „братство“ у спільній праці.
Насправді, Шіллер і Гете не могли бути і не були такими „братами“-співробітниками. Занадто різні були їх погляди на мистецтво, на його коріння і на його значення.
