Фрідріх Шіллєр — — — !
Протягом того одного столїття, яке дїлить нас від смерти сього великого поета Нїмеччини, те імя, як імя всякої справжньої духової величі, стало чим раз яснїйше виступаючим символом окремішного сьвіта, який в молодости нашій надихує наші душі якоюсь божественною красою слова та дивною погодою величавої думки про життє, які опісля, коли ми з полишеннєм школи забуваємо згодом про гармонїйні звуки „Піснї про дзвін“ — пригадують ся нам, як усьміх першої весни, як доґми нашої першої релїґії, як невгасаючі сяєва нашої дитинячої непорочности. Творчість Шіллєра так тїсно лучить ся зі сьвітоглядом першої молодости в нас, як творчість Ґетого з глибшим поглядом нашого мужеського віку, або творчість Ібзена із вольнодумними стремлїннями модерної людини. І може тому все ще читаємо його в нашій школї і все ще слухаємо його залюбки в театрі — та так часто наводимо його незабутні слова про людину і життє, коли се хочемо висказати одну з вічних правд про буденщину. У тому найкращому, що Шіллєр як поет лишив нам в спадщинї, є якась дивна самозрозумілість думки, яка промавляє до нас з тою переконуючою силою, з якою промавляли до нас колись наші родичі, учителї та ті, які нас вчили піднїмати очі до неба. І коли задача великого поета в тім, щоб він у своїх творах зберігав те найкраще, що називаємо сьвятощами на-
