В долини ці ніколи не доходить
Ні мужній голос бойової сурми,
Ні до турнірів поклики гучні,
Тут тільки й чути пісню пастухів
Та монотонні дзвоники черід.
Вганяючи за тим порожнім блиском,
І звичаїв дідів своїх соромсь!
Але ж колись гарячими сльозами
Обіллєшся з журби по горах цих,
По рідних цих піснях, що ними ти
Гордуєш так! Пекуча туга-мука
Всього тебе пройме, як ти колись
На чужині згадаєш рідний край.
О, рідний край велику силу має!
В лукавій і холодній чужині
При тім дворі блискучому цісарськім —
Ти там чужий собі самому будеш!
І не таких чеснот твоїх там треба,
Яких навчивсь ти дома в цих долинах.
Іди, продай свою ти вільну душу,
Зробись князьким невільником, хоч міг
На спадщині своїй, у вільнім краї
Державцем вільним буть. Ах, Улі! Улі!
Зостанься зі своїми і не йди
До Альторфу! О, ні, не покидай
Святої справи рідної землі!
Останній я у нашім роді. Вмре
Моє ім'я зі мною. Цей шолом
І щит оцей мені в труну покласти
Повинні ви. Невже ж я мушу думать,
Вмираючи, про те, що тільки смерти
Моєї ждеш, щоб зараз же прийти
І добра всі мої, що сам господь
Мені послав, — з австрійських рук узяти?
