Ще гіршого, коли вже й очам-зорям
Не вільно в нас зоріти? Та хіба ж
Беззбройні ми? Хіба ж не вчились ми
Сокирою рубать, стріляти з лука?
У кожної тварини зброя єсть,
Щоб за життя боротися своє:
Знемігшися тікати, олень роги
Свої страшні показує хортам;
Коза стрільця штовхає у безодню,
І навіть віл, невільник людський тихий,
Що гне в ярмі покірно шию дужу, —
Коли його розсердять чим, то враз,
Лютуючи, наставить дужі роги
І ворога підкине ними вгору.
Як троє нас, то може що й змогли б.
То й Швіц тоді стару вшанує спілку.
У мене, — з них на смерть пішов би кожен,
Аби була їм ще яка потуга.
Шановнії батьки землі цієї!
Я молодий між мудрими стою,
Я мусив би шануючись мовчати
Серед мужів громадських; та прошу:
За те, що я ще молодий і мало
Досвідчений, не погордуйте ви
Порадою моєю й словом щирим,
Бо то не кров юнацька в мене грає,
Мене жене страшного лиха сила
