Розбийтесь, хмари! І небесні ріки
Пролийтеся і край цей потопіть,
У зародку незроджених убийте
І будьте тут панами, сили дикі!
Старі вовки й ведмеді, йдіть в оцю
Пустелю, — вам тепер вона належить,
Бо хто ж захоче жити тут без волі?
І крутить вир?.. Так не було ніколи.
Цього ніхто ще не велів батькам!
То як же проти цього всій природі
Не бунтуватись?! Я б не здивувався,
Коли б ці скелі в озеро лягли,
Коли б і гострі башти крижані,
Які, відколи світ, не розтавали,
З верхів своїх водою полились,
Коли б розпались гори, а провалля
Засипались, коли б новий потоп
Усе живе на світі проковтнув!
Мабуть, з човном нещастя, і цей дзвін
Молитися скликає про рятунок.
(Злазить на скелю).
В оцій страшній колисці заколише!
Бо тут стерно й керманич не поможуть:
