»Ой по горах, по долинах,
Та й по чужах українах,
Ой там козак пьє гуляє« (Чуб., V, 32, 41).
Таких прикладів в виписках можна подати безліч і всі вони свідчать, що український нарід в своїй мові під »україною« розуміє землю, терріторію, сторону, край, область, володіння в певних межах, а ніяк не »окраїну« чиєїсь або якоїсь землі. Коли-б підставити в наведені приклади замісць »україна« слово »окраїна«, то вийшла-б або нісенітниця, або повна зміна змислу.
В прикладі до землі українського народу слово »україна« з бігом часу персоніфікувалося і перетворилося практикою назви в властне імя терріторії українського народу, яка по сім слові стала зватися »Україною«, як своїм властним іменем. Одсилаючи за подробицями в сій справі до моєї головної праці, я тут завважую тілько, що іменем України народ в своїх піснях, думах і инших творах своєї словесности виразно називав свою землю, як окрему свою терріторію з певними межами.
В народній думі про похід Наливайка в 1596 році проти Жолківського співається:
— Ой, у нашій, у славній Україні
Бували колись престрашнії злигодні, бездольні години,
Бували й мори, й військовії чвари;
Ніхто українців не рятував,
Ніхто за них Богові молитов не посилав,
Тілько Бог святий знав, що він думав-гадав,
Як незгодини на Українську Землю посилав.
(Максимович, т. I, стор. 619, вид. 1876 р.)
11